Перейти до вмісту

Сторінка:Конан Дойль. Пес Баскервілів (б.р.).djvu/217

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Гольмс скочив на ноги, і я бачив лише його високий сильний сілует на дверях, як він, нахилившись і висунувши голову наперед, дивився в пітьму.

— Чшш… чшш…, — прошепотів він.

Перше крик, хоч і був голосний, але долетів до нас десь іздалеку, тепер же він наближався все голосніще і близче до нас.

— Де воно? — прошепотів Гольмс. По тремтінню його голоса я догадався, що він, цей залізний чоловік, був збентежиний до глибини душі. — Де воно, Ватсоне?

— Там, здається, — показав я на пітьму.

— Ні, тут.

Зновь крик аґонії пролетів у темряві ночі, голосніще і близче, нїж коли. І новий згук домішався до людського крику, не то гарчання, не то завивання, досить музикальне і грізне, то дужче, то слабшее, наче далекий морський прибій.

— Пес! — скрикнув Гольмс. — Ходіть, Ватсоне, ходіть, не дай Господи, буде за пізно.

Ми кинулись прудко бігти степом, він наперед, я за ним. Але раптом десь між камінням, зовсім недалеко від нас прозгучав ще один розпучливий крик, а тоді слідом

216