— Але ж, Хольмсе, сказав я нарешті, се робила якась дитина!
— Так думаєш?
— А що ж би се могло бути?
— Се також хоче знати пан Гайльтон Кебіт з Рідінґу в Норфольку. Переслав мені почтою сю загадку й мав сам сюди приїхати найблищим потягом… Хтось дзвонить, Ватсоне, і я зовсім не здивуюся, коли се буде він.
На сходах вже далися чути тяжкі кроки й за хвилю до покою увійшов добродій високого зросту зі свіжим голеним обличчям. Його здоровий вигляд промовляв за тим, що він напевно не був мешканцем Льондону. Здавалося, що він приносить з собою свіжий віддих морського повітря. Він стиснув нам руки й тільки що хотів сісти, коли побачив той папірець з фіґурками, якого я перед тим оглядав.
— А що, пане Хольмсе, яка ваша думка? спитав він. Мені казали, що вас цікавлять такі речі, а я думаю, що тяжко знайти другу, більш загадкову. Я вам вислав наперед сю картку, щоб ви могли її добре оглянути перед моїм приїздом.
— Се дійсно цікава писанина, відповів Хольмс. На перший погляд видається базграниною дитини. Чому ви взагалі надаєте таку вагу сій дурниці?
— Я би сам сього не робив, але моя жінка смертельно перелякана. Вона мені навіть нічого не каже, але я бачу неспокій в її очах. Тому то я й вирішив докладно розібратися в сьому.
