— Вибачте мене за таку пізню візиту, почала вона, але несподівано вибухнула нервовим плачом і кинулася на шию моїй жінці.
— Ах я в страшному стані і негайно потрібую вашої помочі!
— Але ж то Кеті Уайтней — сказала жінка, відхиляючи вуаль з обличчя нашої пізньої гості — якжеж ти мене налякала! Коли ти увійшла, я й не думала, что се ти.
— Ах, мені вже не було більше до кого звернутися!
— Добре зробила. Але випий шклянку вина й відпочни на сьому фотелю. Се тебе заспокоїть. А тепер оповідай нам все. Може, однак, ти волієш, щоб я відіслала Джемса на спочинок?
— О ні! Я потрібую також і вашої ради й помочі, пане докторе! Ходить за мого чоловіка. Від двох днів не вертає до дому і я перебуваю в великому страху.
Не перший раз говорила ся бідна жінка про свої прикрости — зі мною яко з лікарем, а з моєю дружиною, яко зі шкільною товаришкою. Тому ми почали її потішати й заспокоювати. Я спитав чи не догадується вона принайменше де знаходиться зараз її чоловік і чи зможемо спровадити його назад до дому.
Вона мала свої відомости. Переконалася, не знаю в який спосіб, що кождого разу, коли опановував його потяг до опіюму, він удавався до огидного притулища у східній частині міста.
