лямпки я знайшов клямку і увійшов до довгої низької хати.
Була вона повна бронзового опійного диму.
В півмряці і димі я ледве міг відріжнити людей, що лежали наоколо в самих фантастичних позах: той зі стисненими раменами й викрученими колінами, инший з відкинутою головою й задертою до гори бородою. Тут і там зверталися до мене мутні, несвідомі очі. Більшість осіб лежала мовчки, деякі мурмотіли до себе, а инші знов говорили тихим одноманітним голосом, вимовляючи з зусиллям слова і впадаючи потім в мовчання. Кождий стежив за своєю думкою, не звертаючи уваги на сусіда. На другім кінці кімнати стояла невеличка жарівниця з палаючим вугіллям. Побіч з нею сидів на стільчику худерлявий сивенький панок. Сперши підборіддя на руку, дивився безупинно в огонь.
Коли я увійшов, підбіг до мене брудний маляйчик з люлькою й опіюмом в руках і хотів показати вільне місце.
— Дякую, відповів я йому, але не маю заміру тут лишатися. Шукаю свого приятеля пана Ісаака Уайтнея, бо хочу сказати йому пару слів.
При сих словах щось порушилося з правого боку. Я дочув слабий стогін. Колиж придивився, то пізнав серед диму Уайтнея. Сидів він блідий, здичалий, з наїженим волоссям і дивився на мене.
— Боже! прошепотів він, то се ви, Ватсоне!
