пок… Підвернувся молодий та моторний жевжик, вона й припасувала лутку до дверей… проворна баба. Трохи ніяково, що літ на десять вона переспіла Дмитрика, та йому до того — байдуже, аби гроші йому та розкоші. До грошей він і не сказати який ласий. Старий Пухлина і остерегав таки сина, казав йому: «Дивись, щоб жінчині гроші випадком не випали; не забувай, що з великих хором і миші втікають».
Не послухався, — то-б-то не Дмитрик був, щоб послухався батька!...
На самого Михайла і весілля призначили.
Напозичав Іван грошей на те весілля: у кого сотню, у кого-й дві. Вже-ж, бач, не як: щоб гучно погуляти і молодих бучно зустріти, — звісно: один тому час!
Поїхав Іван на весілля; приїздить до молодої ще зранку. Сидять, балакають; от-от би вже й до церкви рушати, а молода не починає вбиратися. Помічає Іван, що у неї наче під язиком горошина мулить; знати, що молода хоче щось говорити, та не відважиться. Він і каже до неї:
— Чи не час-би, дитино, збиратися тобі?
А вона йому на те:
— Час то час, та я маю щось вам сказати.
— Кажи, дитино!
— Не тямлю і як його: язик руба стає; не відважуся; нехай Дмитро скаже, — та з сим словом — брись з хати, а той вертопрах тоді й каже-говорить:
— Хтось нам недобрий, тату, дорогу перейшов: Варка зґедзкалася: «Не стану, каже, під вінець, доки твій батько не дасть тобі уступної на всю худобу». Я вже чого їй не казав, як не усовішував, не йметься, своє править.
— Та й годі? — питається Іван.
А воно прикинулося святим та божим.
— Мало хіба сього? — каже.
— Тільки-б і лиха, синку! Се така пригода, що від
