Ох, боже мій, Якове! Різачка була-б попорізала його, вражого сина.
— Ми, — каже Рудий до Пухлини, — без хустки носа втремо.
Та й наустив старого повидавати векселі на віру, він, каже, проти вас три тисячі, а ми проти його тридцять; от йому і буде дуля під ніс. У мене є такі людці, що на їх, як на скелю.
Пухлині наче світ хто заслонив. Положився на Рудого, а він його й підвів під манастир.
Наробили вони векселів.
Скоро прочули про се ті люди, що давали Іванові в позичку гроші на весіллі — і ті зараз до його.
— А як-же з нами? Ми готовиком давали, плати! Се така річ — умів брати, умій вертати.
Іван і каже їм:
— Нічим вертати: або цінуйте мою леваду, або ждіть, доки сам продам.
Люди не те до його:
— Ми хіба що, щоб цінувати добро свого чоловіка! Підождемо.
Люди по-людськи, а Рудий потай Пухлини, з тими векселями, що нариговали проти Дмитрика, у суд. Суд таке діло — плати!
— Нічим!
— Коли нічим — цінувати.
Пішла сутанія.
Звелів суд Рудому обписати і поцінувати усе Іванове добро, а самого Івана… Світку наш милий!.. Кажуть: «Ти навмисне об'явився банкротом! іди-ж в острог».
Він сюди-туди, кинувся на Рудого з колодачем… Рудий в бік, а його під плечі та в острог.
Повезли!.. аж млосно, як згадаю!
Цінують леваду, двір, хату, волів, коней; усе геть-чисто поцінували, пошматували й попродали… Зруйну-
