— Чи се-ж можна так?
— Що й казати! — відповів дипломатично Гонкий. — Діло справді не аби-яке… За се його…
— Кажуть люди: за се його в Сибір, — перебила Явдоха.
— В Сибір — не в Сибір, а в острог закинуть!
Явдоха не всиділа на призьбі.
— Що йому острог! Він тому радніший буде! Хату не наймати, топлива не купувати, в теплі та в добрі сидіти, дурно їсти-пити, нічого не робити! Се про його не кара, а ласка божа! Ні, в острог я не хочу! Я отсе була в манастирі, говіла, так там чернички мене до вас направили й казали, що можна так повести, що тому байстрюкові й штанці спустять… Так йому й треба по-божому… От ви, Никоне Івановичу, і заступіться за мене, сироту…
Та я-ж не від того… Се-ж мій хліб, з того живу! Я радніший! Не хочете в острог, — можна його й березовою кашою погодувати серед села на майдані…
— Ото-то, ото воно саме, чого я й хочу! — заторохтіла Явдоха. Нехай йому носа утруть, а то він… Хлосту йому! Під різки його на майдані серед села, щоб усі бачили… Так і отець Сидір радить…
— Се можна… Звісно, не я, а суд…
— Се вже як ви знаєте; мені аби не гаяли часу, щоб швидче, щоб він не встиг мого жита перемолотити, а нехай мені в снопах верне, в клуню до мене привезе… Чи не можна так, щоб на сім тижні…
— Які ви швидкі! Так не можна, на все свій час. Треба-ж спершу усе, як слід, написати…
— Так і напишіть; за тим-же я до вас і приїхала!
— Як що сьогодні поєднаємось, я завтра й почну…
— Хіба довго нам поєднатися… Я людина не багата, лае нічого не пожалію: останню корівку збуду…
Гонкий одначе носом чув, що Явдоха бреше й що поживитися з неї можна.
