Дем'ян знов його зачепить і, часом, пустить таке шкулке слово, що той аж підплигне. Любив таки Дем'ян дратувати… От і мого діда, отця Корнія, було, часом так роздратує, що той, на що вже був людина душі рахманної, а не витерпить і гуконе:
— Геть собі к Іродовому батьку!
Отже, хоч як змагалися Дем'ян з Степаном, а ніколи вони не сварилися; ніколи один на одного важким духом не дихали; річ певна — через те, що змагалися вони єдине на те, щоб в усякому разі «дійти до святої правди». Цілий свій вік шукали мої діди правди, та ледве чи й знайшли її.
Селяни наші обох дідів вельми шанували, хоча слухалися більш Дем'яна. Звісно, що між селянами були й недобрі, занозисті люди; одначе, таких було дуже мало й вони не верховодили в громаді…
В нашому селі після того, як скасовано кріпацтво, стало дві громади: стара — козача і нова — «панська», себ-то з визволених кріпаків. Звісно, в останній не можна було з першого разу завести добрий лад: часом старі інстинкти кріпацтва відбивалися тут дуже різко: кожне з недавніх кріпаків лізло верховодити, а через те без сварки та без лайки не обходилося. Як тепер бачу, серед «панської» громади Мусія Тхора: на лихо собі й людям, він служив при панах і, не скажу вже за що саме, лютував на них, та оту свою лютість переніс і на всіх, хто не хотів іти укупі з ним в справах громадських. Поради свої на громаді він висловлював якось зневажно до людей, але не спроможен був знівечити, або хоч притаїти в собі того лукавства й нещирости, які вигодувало в душі у його кріпацтво. З козаків ніхто його не любив; у козачу громаду він не ходив і не можна було; а в «панській» чимало коверзував, аж доки Славир і Пухир не взяли його так на глузи, що він небавом і село наше покинув.
Раз якось треба було обом громадам порадитися
