ниського далекий, кажучи небавом по смерті і свого також антагониста, що «повних 40 літ працював він на ниві нашого рідного слова, будив сонних і письмом, і словом, боровся з найріжнішими противностями, терпів (слухайте, О. Дорошкевичу!) переслідування від російського уряду і докори від власних земляків, та до самої смерти не переставав дбати про одне діло — про просвіту рідного народа і про вменшення на світі (слухайте-ж добре, О. Дорошкевичу!) здирства, кривди та неволі людської»[1]. Мало цього для непохитного в своїх переконаннях Дорошкевича? Може… Але в такому разі чи не завадило-б йому заздалегідь подумати, яку спадщину сам він по собі лишить і чим стріне її отой мабутній син…
Зробивши чималенький екскурс до сучасної критики, я думаю, ми не тільки не відбігли від своєї теми, а власне до неї наблизились. Нам доведеться тепер спинитися на літературній спадщині Кониського, не плутаючи сюди вже тих сторонніх непорозуміннів, що густо були її обсіли.
Чисто літературну свою діяльність почав Кониський з віршів, містячи їх у «Черниговскихъ Губернскихъ Вѣдомостяхъ» та «Черниговскомъ Листкѣ», а за кордоном у «Галичанині» та «Слові» (Львів). Ці перші спроби Кониського відзначають у Галичині як свого роду визначне явище: вони були, мовляв Франко, «першою спробою українця заговорити безпосередньо до галичан і показати їм російські порядки. З тих віршів віє смілий, радісний настрій автора і всіх тогочасних українців, що надіялись при свобіднішім розвою Росії здобути працею та просвітою відповідне місце й для свого рідного українського народу»[2]. Для Галичини,
