ною політикою й народження того потужного руху народнього, що тоді-ж таки виявився в заснуванні першої на галицькому ґрунті щиро-демократичної партії — радикальної, з Драгомановим і Франком на чолі. Угодова тактика себе не виправдала, і це довело потребу иншої політики, на силах самого-ж народу заснованої, — і з цього погляду навіть помилкові заходи Кониського не проминули таки марно.
Організаційну роботу Кониського знає добре не сама Галичина, хоч тільки там організаційний хист його міг ширше розгорнутися. Довгий час і тут, на Україні Наддніпрянській, був Кониський тим центром, що збірав коло себе молодих працьовників, гуртував їх і власним прикладом вів на політичну й культурну роботу. В добре пам'ятній багатьом світлиці небіжчика на Бібіковському — тепер Шевченківському — бульварі, проти пам'ятника Бобринському, не одна розпочалась громадська справа, не одна звідти вийшла корисна думка, не одно народилось діло, не один з українців знаходив там пораду, підмогу й заохоту до праці. Я думаю, що багато з пізніших діячів українства можуть з подякою згадати ім'я Кониського, як свого хрещеного батька на ниві практичної роботи для України. Можна було з ним розходитися в теоретичних поглядах, але не можна було з пошаною не схилятись перед тією скарбницею невичерпаної енергії та любови до рідного краю, невтомних за-для його заходів. Це й притягало до його молодь, і вона часто забувала про свої теоретичні з ним незгоди, йдучи в практичній роботі поруч із цим сивобородим дідом, який так багато зберіг у собі молодечого запалу та енергії. Як зразок такої спільної роботи можу назвати перше в Київі постійне українське видавництво «Вік». Воно хоч держалось руками зеленої молоди, повстало все-ж з ініціятиви Кониського та з його участю й на широких планах реорганізації цього видавництва власне й спіткала його смерть.
