— Справді нема блощиць? — допитувалася Настя.
— Не без того, щоб ні одної; одна, нехай дві може де й завалялися, а щоб більше — їй-богу нема. Вже, пані, чи панночко, і самі тямите, що в болоті не без дідька, в хаті не без блощиць.
Тимчасом вози догнали Коломійців. Брат і сестра сіли на воза. Мошко й собі сплигнув на віз і промовив, сідаючи на передку.
— Я з краєчку.
Вони рушили; Мошкові довгі ноги звісилися з воза й телюпалися, наче причеплені до полудрабка. Мошко на те не вважав.
— У мене і самовар, і бублики, і молоко незбиране, і юшка з курятиною… — гомонів він, їдучи.
В кінці греблі догнали отця Кузьму: він пильно з-під лоба глянув на Іллю, а ще пильніше на Настю.
— Се наш священик, — мовив Мошко до Коломійця.
Ілля зняв бриль і вклонився Гречаному; піп ледве кивнув головою.
Шкільний будинок у Горбанівці був справді, як мовив Мошко, «тьфу». Це була стара, низенька будівля на дві половини. В одній була школа, та не було тут нічого прилаштованого для школи; троє звичайних маленьких вікон, тих вікон, що тільки влітку не плачуть, вельми мало давали світу; велика вариста піч займала трохи не третину хати; помосту в хаті нема; земляна долівка походила на шлях з великими вибоями. По стінах від стелі до низу видно було патьоки, в хаті несло цвіллю. Чотири шибки в вікнах були вибиті, дірки позатикані дрантям. В другій половині, де була призначена кватира вчителеві, було ще гірше. З хати смерділо так, що Ілля мусів швидче зачинити ту-
