ні, ні… Отець Кузьма посварився пучкою, наче той «дух» стояв у його перед очима і, дивлячись суворо на Передерія, казав далі:
— Духу, чуєш ти: духу…
— Еге-ж! а в нас, як на те покійний диякон завів у школі великий дух.
— Що кажеш? — спитався Кузьма полохливо: — диякон дух завів? Чи справді? Як-же се можна?
— Авже-ж завів! Нехай вже бог з його взище, коли се гріх… не сам він заводив його…
Отець Кузьма насторочив вуха і впився очима в Передерія…
— Ну, ну? — мовив він.
— Не сам, кажу, заводив, а пустив у школу Моткову дробину, а вона й завела той дух; звісно — птаство, без того вже не можна хоч де… Новий вчитель як вчув той дух, трохи не зблював.
— Ха, ха, ха! — зареготався отець Кузьма. — Та й налякав-же був ти мене. Я слухаю, слухаю: як-же се так, що я не догледів за дияконом? Аж бачу, ти не тямиш, який то дух…
— Смердячий, звісно, не який більше.
— Я не про той дух… ха-ха-ха! — реготався піп, взявшись у боки.
— Не про той! — протягом мовив Передерій, — а я гадав, що про той, та й собі якось ніяково; думка: коли у вас з консисторії наказ є…
Отець Кузьма взявся просвіщати старшину, про який «дух» іде річ.
— Еге, так воно он-що, — промовив старшина, вислухавши попову річ. — А я думав собі, що инше… Коли так, то се, звісно, непотрібна річ; до чого вона, і нащо нам той дух? — цур йому, цур. І звідкіль він береться, той дух?
— Таке вже попущення боже за гріхи людські. Та мабуть і розвелося його скрізь багацько, бо вже-ж то
