та як почне прикладувати, як скаже, та прикаже, так аж пучки знати. Зате-ж багатирі й «начальство» недолюблювали його, ворогували з ним. Та на це він не звергав уваги: «що вони мені! — каже, було, він, — моя душа не їла часнику, то й не смердітиме!» Чіплявся Наум тільки до таких річей в громаді, які належали до чого будь громадського, а про себе він байдужий був. А коли що й траплялося самому в кого для себе прохати, він наче не вмів слова промовити, наче уста в нього зашиті, такий неговіркий він тоді та соромливий, наче дівчина перед старостами. Аби-ж річ знялася про що громадське, або про такого чоловіка, що треба було вступитися, де тоді в Наума й слова бралися! Та ще які слова! Гострі, колючі, добірні, сипле ними, немов з рукава, і ніхто його не переговорить! І вже коли кого захоче — роздратує. допече так, що чоловік і не стямиться!
Так ото Мошко, запевнившись, яка в Гречаного оскома на Олешків ланок, і напосівся могоричити Наума.
— І нащо тобі, Науме, той ланок? — говорив жид.
— А тобі нащо? Хіба сажі там побудуєш, та свиней на сало годуватимеш?
Мошко скривився й мовив:
— Мені… мені що инше, я там заїзний двір заведу.
— Брешеш, по очах бачу, що брешеш. Для кого там заїзний двір? Коли-б ще тут ішов який великий шлях, а то чисто, наче злодійська доріжка.
— О! о! буде колись і шлях!
— Се вже ти скажи своєму рабинові, а не мені, мене не проведеш. Побаришувати сверблять у тебе руки, хіба я не тямлю.
— Кому, опріч мене, треба твій ланок! — зневажно мовив Мошко.
— Кому?… Ох Мошку, Мошку, наче ти й не тямиш, кому? Наче не Кузьма тебе підставив! Наче, не відаєш, як Гречаний зориться на той ланок? — Олешко
