шай, — мовив Ілля, — що бог, то бог, а що люди — то люди. Треба, пан-отче, запомогти Олешкові… запоможіть!
— Чим-же я запоможу? — питався Гречаний, зложивши навхрест руки і дивлячись ласкавим привітним поглядом на Іллю.
— Ви сказали-б писареві…
— Не послухає: се вам самим ліпше сказати йому; вас він швидше послухає, та ще особливо, коли-б ваша сестриця…
— Ні вже, — перебив Ілля, — годі сюди сестру вмішувати.
— А писар певно-б послухався її, — напучував Іллю Гречаний.
Похнюпившись, пішов Ілля до писаря.
— Я з дорогою душею; я радніший-би, — лебезував Єлисей Савич. — Та що-ж я вдію! Сами тямите, що я тут нічого, п'яте колесо до воза; моє діло писарське; шо громада скаже, те я напишу… А громада уся до одного чоловіка на диби стає проти Олешка, — усім він увірився… до всього він лізе, усе ганьбить; старіших людей нехтує, зневажає…
— Так за се на Сибір?
— Звісно, занадто вже; та бачите, коли-б не такий час… тепер аби що хто трохи проти начальства зараз його і в лабет… бачте, велено стерегтись, щоб ніхто проти начальства ні слова не смів; щоб, бачите, духу неслухняности ніде й не пахло.
— Значить, погибати Наумові?..
— Як бог та начальство… їх воля… Ми пошлемо свій приговор до повітового начальника, а звідтам піде у губернію; може там і не затвердять нашого приговору… та ще коли-б зумів Олешко підмазати… Тільки — ви йому не кажіть, шо се від мене чули… се для вас тільки… Я вас поважаю, і серце в мене не лихе, і бога в душі маю. Рад запомогти, та нічим. А коли в Наума єсть чим підмазати…
