Почав я усовіщувати Чепіг: вони винилися, каялися, а нарешті Іван і каже:
— А розсудіть, паночку, ще й так: Чепіги — стельмахи, їм треба дерева, а дерева у їх свого нема, що-ж їм діяти?
— Купити.
— Купив би село, да грошей голо… а ви з двох дубків не зубожієте.
— А сором? гріх?
— І сором, і гріх люди без'язикі; та ще й те сказати: яке се злодійство? нужда закон переміняє..
— Кажеш — не злодійство, а що-ж воно? ліс не твій?
— Звісно не мій, божий… ви його не садили, не ростили.
— А земля чия?
— Земля ваша, так ми-ж землі не беремо.
— Чия земля, того й те, що в землі й на землі.
— Простіть, паночку!
Не було у мене на думці прощати, але ще менше не гадав я позивати Івана, або ставити його на суд у волості; треба було самому прибрати кару. Я став на тому, щоб на цілу ніч замкнути Івана в комору. Іван мовчав.
— І мене, коли так, замкніть з ним, — кланявся Венедикт.
— Тебе ні за що, тебе не злапапи…
— Вже-ж — воля ваша, — мовив Іван, — а сам я не піду; що хочте робіть зо мною; у суд, в тюрму, під хлосту, на Сибір, а в темній коморі сам не сидітиму, а закинете силою, так повішуся.
— Він, пане, страх як боїться пацюків і завжди в темноті ввижається йому, що пацюки цілою отарою гризуть його.
— Так не в комору його, а в льох, — озвався Онись-
