ко, — в льоху ні на чому повіситься, там ні гвіздків, ні трамків нема.
— Ні вже, сього не буде, — мовив Іван крізь стиснуті зуби; очі йому налилися кров'ю, посатаніли; з тварі його і з движків було знати, що в комору він не піде, а коли закинуть його силоміць, він скоїть щось лихе.
— Коли так — я тебе знов на суд громадський.
Чепіженки знов у ноги мені; землю їдять, присягаються, що до віку, до суду ніже єдиної гільки у моєму лісі не зрубають.
— Добре, — кажу я, — отже вам мій суд і присуд: коли впродовж двох місяців нічого не вкрадете в моєму лісі, — подарую вам на два стани обіддя; коли ще два місяці нічого не займете — подарую вам дерева на повних три стани коліс. Чуєте? Коли-ж не додержите слова, жалкуватимете на себе.
Не скажу, що-б воно вийшло з такого присуду: може-б я й відкупився був від злодіїв, але сталося так, що не минуло й місяця, як я продав свій хутір і зараз же вибрався з його геть далеко.
Минуло день-крізь-день цілих десять років. Я про Чепіг зовсім забув, як забув і инші прикрості від сусід-селян.
Торік трапилося мені простувати через Чепіжин хутір. Се було надвечір у середу після клечаної неділі. Сонечко вже сховалося за гай, але через гущавину листви визирало жовтогаряче проміння його.
Порівнявшись з Чепіжиним хутором, я його не пізнав, — так гарно він перемінився: замісць трьох хатин, тепер їх з десяток; скрізь добра горожа, на всьому знати хазяйську руку й догляд; колишнього злиденного убожества й сліду нема! В дворі видко через плетінь кілька корів, та які рослі, ситі, вим'я трохи не до
