землі; біля двору величезний табун гусей. Під хатою на призьбі сидить сивобородий дід і лагодить улій.
— Або се не Чепіжин хутір, або Чепіги звелися i хто инший тут живе, — подумав я собі й спитав підвідчика:
— Чий сей хутір?
— Злодійський…
— Колись був Чепіжин.
— І тепер він їх; он же під хатою й сам Чепіга сидить; люди зовуть хутір злодійським.
Я придивився до того діда й пізнав — Івана Чепігу; зараз з воза та до його. Привітався. Іван пізнав мене і, радіючи, промовив:
— Де ви взялися, паночку? От не сподівався на вас! Зайдіть же до двору та підночуєте у нас.
До міста було ще далеко, коні підбилися, а попереду лежали піски; їхати потомленими кіньми проти ночи було не зручно. Справді — лучче буде підночувати; коні спочинуть, напасуться з росою; а на зорі ми рушимо й холодком дістанемося до міста, ще доки сонце не пектиме. Так і зробили.
Іван Чепіга вельми осунувся, зістарівся; твар жовта, наче воскова або шапраном вимазана.
— А де-ж Венедикт? — питаю його.
Іван розпачливо махнув рукою й відповів:
— Пропав!
— Помер?
— Біг його святий знає: може й помер, а може те й живий, — нам невідомо. Небавом після вас, як погнали його на Сибір, так з того часу про його ні вісти, ні слуху.
Я вже не розпитував, за що Венедикт пішов на Сибір.
— А ти, Іване, як перебуваєш? Бач, як сметаною взялася і голова, й борода, а ще-ж твій вік не дуже й старий.
