— Гріх нарікати: з того часу, як покинули злодійство — життя наше поліпшало; розжились і на пасіку, я пасічникую; діти з небожатами коло землі; а зимою стельмашать… Тільки мого й лиха, що здоров'я позбувся.
— Не здужав?
— Не то, щоб вельми й не здужав, а правду сказати — на злодійство пішло моє здоров'я; на тому клятому злодійстві змарнував свої сили. Не по-божому жили ми колись, чужим живилися, ото воно нам випадком і випало!
Мене кортіло довідатися подробиці життя Чепіг за останні десять років, але ніяково було розпитувати; боявся, щоб часом не розколупати в Івана старої виразки; та таки сподівався, що може й сам Іван — а він людина охоча до слова — розкаже. Так воно й сталося. Випивши з моїх рук чарочку рому, Іван підбадьорився й став казати мені:
— Пам'ятаєте либонь, пане, яка була у нас з вами остання умова? Отож, як минули ті два місяці, що ви нам положили, ми пішли до того пана, що ваш хутір купив; кажемо йому: так і так, отака й така умова була у нас з старим паном.… Він слухав, слухав, та як гримне на нас: «геть! вон звідсіля, злодії! он у мене на стіні дубельтівка висить, так вона умовлятиметься з вами…» Пішли ми, облизня піймавши. Сидимо собі в господі, згадуємо вас і таки потроху нарікаємо, що через вас отак змарнували довгий час, нічого чужого не займали, а яка користь з того?
— Знаєш що, Венедикте! — кажу я братові, — покиньмо красти: пан, себе-то ви — поздоров боже вас, — правду казав, що дешевше купить, ніж украсти.
Венедикт розсердився.
— Кидай, — каже, — коли охоту маєш, нехай би тебе об землю кинуло!… Кидай, а що їстимеш? без краденого і жінки, й діти з голоду попухнуть…
