душне!.. просто — хоч умирай! знаємо, що платити треба, а платила нігде взяти… Останню конячку продати, так тоді самим хіба торби на плечі та в Київ у Лавру… Що-ж його діяти?… Не доплатимось — старшина коня забере та під молоток і продасть… Отак журимось — аж ось прийшла чутка, що Онисько з перепою занедужав.
— Се на наше щастя, — каже Венедикт, — сю ніч до поповича по обіддя.
Прийшла ніч темна така, що хоч око виколи. Оттак, як перед першими півнями, ми і в лісі. Вибрали березу на маточини; добра береза, станів на три хватило-б. Взялися до неї, тихесенько пилкою звалили її, обчухрали; звісно, нам цівку треба, а не гілля, порізали березу на шматки так, щоб у чотирьох однести до воріт; тоді нарізали дубків на обіддя й послали хлопця додому по коня. Молодицям ми заздалегідь наказали, щоб вони причепурили у клуні в засторонку добрячу схованку: там була у нас така потайна яма, куди ми ховали дерево; яму, звісно, притрушували, щоб не знати було її. Ну, ото привезли хлопці воза й стали саме проти того місця, де зложили ми нарубане дерево. Утрьох взялися ми зносити дерево на віз, а четвертий — мій синаша Михайло — лишився біля коня. Перенесли один цурупалок — нічого, гаразд; перенесли й другий — нічого не чутно; ледве взялися за останній, аж тут де не взявся Онисько з поповичем і з наймитом. Венедикт з сином, скоро уздріли їх, березину геть на землю, а самі навтікача, тільки підошвами крешуть, а я затремтів, свою колоду упустив; вона мені як дасть по ногах, — я й присів… Попович з наймитом до мене, а Онисько за Венедиктом; може-б і догнав був, але, плигаючи через рів, спіткнувся да головою в рів, — добре забився! підвівся і вже не гнався за Венедиктом, вернувся до мене й каже:
— Ну, що нам з тобою робить?
