Я мовчу да трушуся; а попович до Ониська:
— Розпряжи спершу коня да припни на приколень, нехай пасеться, а ти, — до наймита, — знайди шматок лати завдовжки в косову сажінь та принеси сюда.
Чую я отсе й жах мене бере: се вони коло моєї смерти захожуються: почав я молитися богові.
Приніс наймит лату.
— Бери, — каже до його попович, — лату, сокиру й віжки; а ти, Онисько, злодія та йдіть за мною.
Я йду, мовчки молюся, аж сорочка на мені труситься; думаю: або повісять, або зацуркують мене! Гоподи! хоч-би було попрощатися з жінкою та з дітьми.
Привели мене до болота.
— Еге! — думаю, — утоплять мене.
— Ну, злодію, — озвався до мене попович, — роздягайся.
Я йому в ноги; прошу у його милосердія, а він регочеться й каже:
— Не бійся, дурню! ми не будемо тебе топити; кому охота за тебе йти на Сибір… роздягайся.
Роздягли мене, як мати народила.
— Лягай тепер на землю, — постіль м'ягка!
Я знов йому в ноги, а він мені закаблуком в груди; я повалився.
Простягли вони мене; підложили під поперек мені оту латину, розпяли мої руки й поприв'язували до неї; а ноги скрутили налигачем; не можна мені ні перевернутися, ні поворухнутися.
— Давай тепер лози! — каже попович.
Примчав Онисько добру горстку лози.
Перевернули мене спиною до гори… Попович і каже до Ониська та до наймита, даючи їм лозу:
— Тепер, хлопці, по-московськи — в дві руки, та не хватайтеся, повагом, слухайте моєї команди.
Як взялися мене полосувати!… Мати божа! спершу
