я кричав, що сили було, а потім і духу рішився і не скажу, чи довго вони мене катували.
Пішли собі, а мене так звязаного й покинули біля болота. Отоді-то почалися мені суще пекельні муки. Гаспидська мошка та комарі, почувши людську кров, так густою хмарою і вкрили мене!.. Боже-ж мій, батьку!… паночку-голубоньку мій! що я тоді притерпів, того й не вимовити!.. Лежу, поворухнутися мені не можна; а клята мошка та комарі так і п'ють і п'ють мене… Ох-ох! — жахливо й тепер! Не тямлю, як я доліз до болота і вліз у воду; не тямлю нічого; а вже світом отямився, коли Онисько розвязав мене й витяг з болота. Глянув я на себе — усе тіло моє пухирем взялося. Одягся, приліз рачки до хати… Як побачили мене жінка, діти, небожата — так очам своїм не няли віри… Почали голосити, потім положили мене в клуні; думали: вночі дійду…
Вранці привезли попа сповідати мене та запричастити.
— Що се ти, Іване? — спитав батюшка.
Я йому усе до-чиста на духу розповів; ні з чим не потаївся. Він як глянув на моє тіло, так аж заплакав.
Запричастив він і каже до мене:
— Молись богові!… а одужаєшь, приходь до мене; я тобі запоможу, аби ти покинув своє погане ремесло — злодійство… та прости, не кляни мого сина.
Я заприсягнув, що коли господь одведе од мене смерть і я видужаю, так до віку рука моя ні до чого чужого й не доторкнеться; і дітям і внукам закажу красти.
— Нездужаю ото я, — говорив далі Іван Чепіга, — гнилою колодою валяюся по засторонку; тим часом чую — припікають Венедикта: «плати!» — а платити нічим. Забувся сказати вам, що попович, як ото злапав нас на порубі, так і коня нашого й воза забрав. Ходив до його Венедикт прохати, щоб вернув. Де там!...
