і слухать не хоче; позивай, каже, мене в суд. — Ну, де вже нам позиватися! Венедикт не стерпів, — пустив йому півня, а сам опинився на Сибірі…
Видужав я, пішов до попа; довго він мене наставляв та поучав, потім дає мені десять карбованців і каже:
— Візьми отсе, та з моєї легкої руки й щирого серця нехай тобі господь поможе розжитися, а злодійство покинь.
Що-ж би ви думали? Справді у попа легка рука була! За ті десять карбованців купив я дерева та й принявся з хлопцями за роботу. Діло просто горить у нас! Звісно — дерево не крадене, робимо сміло, не ховаючись, це озираючись, бо певні, що ніхто трусити нас не прийде. За тиждень утрьох п'ять станів коліс учистили: зараз їх до міста; вже до баришника не повезли, а сміло розторгувалися на базарі. Продали добре; купили хліба, соли; і знов на готівку — дерева. Та отак що-неділі: за тиждень зробимо п'ять станів, а в неділю продамо… Діло наше йде добре.
Минув рік.
Ми самі собі дивуємось! нема у нас ні сварки з людьми, ні лайки: нікого ми не боїмось; спокійно лягаємо, спокійно встаємо; ні голоду, ні холоду не знаємо; не бідкаємося й про одежину; усе у нас є, — не багацько, а без нужди живемо; живемо не пишно, але затишно. Отак за рік і з попом поквитували, і чужої порошини не заняли… І на душі у мене — просто літній, погожий день!…
На друге літо упала нам з неба нова ласка: їхав нашим хутором якийсь молодий панок; колесо возьми та й розсипся йому у возі; усі спиці повилітали; цілий день мусів він просидіти у нас на хуторі, доки ми йому нове колесо зробили; бачте: у його був не простий віз, а бричка, так просте колесо з нашого воза йому не годилося. От він слово по слові розбалакався з нами й став нам розповідати, як і де люди живуть… добре
