розповідав, наче по писаному… Ото як поїхав він, я почав радитися з дітьми, а потім і з усім нашим родом: а що, коли-б почали ми хазяйнувати в своєму хуторі, так як той радив: не твоє, не моє, а всіх нас; а що всіх, то й твоє, і моє? Приміром так: хата й що в хаті — те моє; а що в дворі й за двором — те гуртове. Порадилися, умовилися, спробували: добре діло йде: і скотини побільшало, й земельки на гуртові заробітки прикупили… горілки ніхто з нас і не лизне; сваритися й лаятися ми забули вже й як! І в селі тепер нас люди не цураються, а шанують, тільки продражнили нас «гуртовиками»; та ми на се не ображаємося! Що-ж! ми справді живемо й працюємо гуртом і, хвалити бога, на-віки нам добре; коли-б тільки здоров'я мені більше. Що-ж! кляті комарі випили його. Ех! коли-б не вони!.. Та вже-ж не вернеш… От бачте, як ми прожили отсі десять літ. Перш за все дяка попові, що зарадив мені оті десять карбованців. Що, паночку, коли-б оті гроші були у мене раніш? Що коли-б той пан, що купив ваш хутір, або той попович, дали були мені дерева на віру?… Не зазнав би я комарів, і Венедикт не був-би в Сибірі. Ох, гроші, гроші! недобрий чоловік вас видумав!
— Самі гроші, Іване, нічого не вдіють: розум та добре серце всьому голова на світі.
— Авже-ж…
|
1867 р. У Переходовці.
|
