прегрішила! Ба! хіба тоді можна було не прегрішити?… Грішила неволя людська, а не люди самі. Попустив господь людей своїх на поталу панам… ну і грішили… Дівувала я у матери, аж доки в двір не взяли мене. Таке те й дівування було, що нічим його й нагадати! І тепер — дивлюся в його, наче в ту воду каламутну: нічого не видно!.. тьмяно та й годі.
В Пилипівку, саме на Варвари, — приходить до нас війт Іванець, — такий він лютий чоловік був; люди його боялися, не любили. Приходить і каже до матери:
— Зараз веди дочку до двору.
— На що се? — питає мати; а я — як почула, так і обомліла! «Отсе-ж, думаю собі, і моя черга прийшла!.. чи до двору йти, чи на гиллю високу, чи в воду глибоку, все одно!.. пропала я»… І так тремчу, так дрижу, аж шкура на мені ходить.
— На прачку беруть її (себ-то мене), — промовив Іванець, — зараз ідіть…
Мати в сльози, я за нею! Як заголосили, так повна хата суму й голосіння стала! А війт сидить на лаві та:
— Швидче, швидче кінчайте своє голосіння та ходім!
— Яка з мене прачка! — озвалася я, — не хочу я, не піду!..
— Дурна ти, дівко! — перебив мене війт, — тебе не питають, чи хочеш, чи не хочеш, а сказано: йди, ну й слухайся…
— Знаю я, — каже мати, — яку їм прачку треба… панича ждуть.
— Цить, бабо! — гукнув війт, — а не то заціпить. Не наше діло… звісно — твоя дитина: а проте — на все панська воля… Одягайтесь! Ходім… Звісно, для матери діло доткливе; а все-ж не можна не слухатися. Ходім… там вже побачимо, може пані зглянеться; тільки не треба перед паном змагатися: самі знаєте, який він дроковистий.
