Прийшли ми. Покликали нас у світлицю. Вийшла до нас пані з паном.
Пан зараз до матери:
— Дочку твою — беремо прачкою; се тобі полегкість… на панщину ти не ходитимеш; роби сама на себе. Чуєш?
Мати йому в ноги; до колін йому припадає, цілує їх та плачучи благає:
— Паночку, батечку! на все ваша воля, а я не согласна! не беріть моєї доні — ви-ж самі, поздоров вас боже, добре знаєте, вона у мене одна-єдина… відаєте, і чия вона…
Пан на те ні слова, вщипнув мене за щоку й пішов собі геть. А пані підійшла до мене й каже:
— Нічого не бійся!.. тобі добре буде.
— Я, панійко, не вмію прати…
— Навчишся…
Еге! навчишся, мовляв, чухать струпа…
— Кріпися, доню! — промовила мати, втерла рукавом очі й пішла. А я стою собі біля сінешних дверей, підперла одвірок і сама не тямлю, що мені робити. Стою, услід матері дивлюся та сльози ковтаю… Коли-ж хтось мене за рукав смик! я наче зо сну прокинулася, очима блимнула, — бачу, ключниця стоїть.
— Чого стоїш, наче вкопана? — се так вона до мене. — Йди до роботи, не стій: не в гайки грати тебе привели.
Зітхнула я, жалощі свої сховала на саме дно в серці й пішла до роботи… На кутю саме приїхав панич: такий він і молодий, та гидкий був: безвусий, недолужний, все — «кахи, кахи»! гонкий, цибатий та тонкий, наче коноплина… жовтий буцім соняхів цвіт. Та ще й недоріка: зовсім не до стямку балакав. Було як на яке слово напрутиться, так аж почервоніє, доки його вимовить, а тоді як сипне, неначе горохом об стіну, не розбереш, що він і каже.
