Приїхало воно — те паненя; горницю про його заздалегідь прибрали, причепурили… Ключниця загадала мені постіль йому слати й все що треба там прибирати…
На Різдво пустили мене до матери. Я їй усе розповіла, а вона сплакнула й каже:
— Буде, доню, лихо! — і почала доумити мене — як і що. А я — не знаю звідкіль вже набралася тієї бадьорости та й заспокоюю її.
— Не журись, моя матінко! усе буде гаразд! пила душа з ковша, нап'ється й з дійниці… — На приказки я шпарка була… — Кажуть, мамо, люди, затого нам воля прийде: тоді я йому дулю під самий ніс…
— Коли то та воля свята буде? — зітхнула мати.
— Не до віку, мамо, біс та його діти пануватимуть на світі.
На другий день нового року знов я до двору; справляю свою роботу. До роботи я вабка була; горіла вона у мене в руках.
На Хрестителя, саме так як вже спати лягали — загадує мені ключниця віхтювати підлогу в паничевій світлиці.
— Я її, кажу, вранці вишарувала.
— Не твоє діло! роби, що тобі кажуть! — Треба слухатися… Шарую. Мені й не в догад, що ключниця — зводницею була. Аж ось невдовзі — двері рип…. панич біля мене… та до мене… я від його, а він до мене… я до дверей, — двері на замку. Я стала біля грубки, тремчу й сама себе не тямлю… він знов до мене, а я — віхтем йому по тварі!.. Він як дренув мене по щелепах, так я кров'ю вмилася!.. та як заголошу несамовито!.. Він тоді прожогом двері одімкнув і зник!.. Ключниця до мене: «Цить! цить!»… Де там тобі цить!! і сама я рада не скиглити, так коли-ж не сила моя спинитися…
Позбігалися пани й уся челядь… взяли мене під плечі й відвели в пекарню. Що вже далі було, не пам'ятаю…
