Прийшла до пам'яти — дивлюся: аж я дома, лежу на полу, біля мене неня сидить та кулаком сльози втирає…
Потроху стала я очунювати. В понеділок на масниці підвелася, та за тиждень — дав біг і на ноги стала… До двору мені не загадують іти. Про волю люди вже голосно говорять, що коли не сьогодні, так завтра прийде вона.
Так воно й сталося.
Спершу прилинула до нас весняним жайворонком звістка, що в суботу на другому тижні великого посту прийде воля. І великодня не так люди ждуть, як ми ждали тієї святої суботи. Ще не світ — не зоря, а вже увесь беріг так і заграв народом! Ніхто на панщину не пішов, усяке й свою роботу кинуло, і печи ніхто не розтопляв, — усі ринули на беріг волю стрівати.
В село до нас треба їхати через річку. Зима того року страх яка велика була: морозами-то воно здоровими не брало, а снігу навергало врівень з загатами. Весна приспішила; на Євдокії вже й крига пішла. Води нагнало таку силу-силенну, що всю греблю поняла вода й міст на річці знесло, на човнах переправлялися через річку.
Так ото в ту святу суботу, скоро задніло, і я з матір'ю на беріг — подивитися, як ту волю везтимуть.
Приходимо; народу тиск, усе село так і вивалило. На воді біля берега аж чотири човни, на кожному по два гребці…
Люди — наче води в роти понабирали: мовчать… Аж ось — чуємо — дзінь, дзінь, дзінь!..
— Воля, воля, воля! — так і покотилося й по березі, й по річці, й за річкою.
— Рушай, човнами рушай!!
— Не треба! не рушай! — гукнув соцький, се ще не воля, не вона; се так хтось…
— Ти почім знаєш, що не вона? А як вона, так