прогаємо зайву годину!.. Рушай, з човнами рушай! — гукають люди.
— Цить, не рушай! Я по дзвонику знаю, що се не вона. Се становий дзвонить, а волю привезе сам єнорал. Слухайте… чуєте, як дзвоник голосить?… еге! я добре вмію вгадувати. Єнорал поштою прибіжить… поштовий дзвоник наче промовляє: «звертай! звертай!» — а у станового дзвоник отак, як і отсей, гукає: «давай! давай!»
Одначе люди не послухалися: човни рушили… Небавом бачимо: на двох возах приїхало аж четверо панів. Соцкий придивляється, придивляється, а далі й каже:
— То становий, а то справник а хто ще з ними — не вгадаю… Мабуть таки… теє… справді вона… воля.
— Воля, воля, воля! — знов залунало.
Приплили човни до берега; усі чоловіки наче один — шапки миттю з голов, та вгору. Та знов: «воля, воля, воля!»
Тут зараз до церкви, вдарили в дзвона. Зроду-віку не було в церкві у нас стільки народу, як тоді! І церква повна, і на цвинтарі повно, ще й на улиці старі баби та малеча. Після служби вичитали волю… люди радіють, аж плачуть…
З церкви веліли усім іти на панський двір. Тут ще раз вичитали волю й сказали, щоб хрестяни ще два годи слухалися панів, щоб два годи ще робили на панів, так як і робили! Тільки нашому братові, жіноцтву, полегкости зараз зробили, зараз визволили з панщини. На талан мені ми з матір'ю не були з дворових; нас і «в душі» не записували, через те й землі на нас не дали, сказали, як заводили оті грамоти: «ваших душ в ревізії нема, тому й земля в грамоті не прописана». Мати заходилася була змагатися, каже посередникові: «не душі їдять, а роти; у кого є ріт, тому й землі треба», — так хіба нас слухали!.. Не дали та й годі! — «Нема у вас ревізської душі й квит»…
