рів, — дома, бач, тісно… ну й переслав мені насіння! Та вже й насіння… Спасибіг йому! Гляну на тюгюн, — аж дух радіє! Дивись, дивись, який? аж гуде! а листя, листя! от тільки не розберу, чи се персичан, чи пахунець… Ти тямиш що в тютюні?
— Коли палю цигарку або люльку, так тямлю, а так — байдуже…
— Ну, так тобі нічого й показувати, все одно, що сліпому малюнки!.. З сим словом мій Іван присів і напнувся до куща тютюну: ба, ба, ба! отсе так! Що-ж отсе таке? дивись, дивись-бо сюди… глянь! отсе так!… — бачиш?
Я глянув: на кущі тютюну лазила велика сила якихсь зеленоватих, під барву тютюну, малесеньких казявок.
— Що воно таке? — допитувався у мене Йван. — Ой, ой! он і на другому й на третьому! так і обсипали! А он, он! — Іван перебігав од куща до куща: — он поточили листя, наче решето, а он цілу стальку попід'їдали. Отсе так! — Тро-хи-ме! Тро-хи-ме! — гукнув Іван несподівано для мене й з такою силою, що я аж здригнув.
— Кого ти гукаєш?
— Нікого, як тютюнника… Тро-хи-ме!… Тро-о-о-хи-и-ме!… Не чутно й не видно. Певно в клуні лежить десь в засторонку.
Мої діти, почувши дядьків крик, бігли з двору до нас.
— Верніться, діти, верніться, голубятка, в двір, там знайдіть чи самі, чи хто вам знайде діда Трохима: нехай одним духом іде сюди.
Діти побігли. Іван ходив рядками тютюну; тільки й чутно було, що: отсе так! отсе так! ось і тут, і тут! отсе такий догляд! пропав! увесь пропав! — Показався й Трохим, справді заспаний.
— Обходив ти сьогодні тютюн? — питає Йван.
— А якже, обходив.
— І не брешеш?
