— От святий хрест!
— І нічого не примітив?
— Що-ж там примічати? тютюн, як тютюн.
— А се що? дивись, дивись! бачиш? — Іван гаряче тикав пальцем, вказуючи на гніздо казявок. — Бачиш, що воно? Трохим придивився.
— Що-ж? нічого… казявки…
— Як нічого? — аж скрипнув Іван: — хіба не бачиш, якої шкоди накоїли! І звідкіль вони взялись?
— Звісно, од бога… всяка твар од бога… а шкода є… шкода, що й казати, велика… І коли воно, кляте, успіло стільки нашкодить? Уранці обходив, нічого не було…
— Та ну-бо, діду! — перебив його Іван, — хоч не бреши; дивись: онде листя посохло вже, — хіба се можна так швидко? Лучче кажи, що робить.
Дід засоромився й, понуро дивлячись, одповів:
— Нічого не робить…
— Нехай по-твоєму увесь тютюн попід'їдає?
— Усього не попід'їдає… А коли що, так кликніть попа…
— А піп що поможе?
— Вичитає, помолиться…
— Ти-ж кажеш, ся казявка од бога?
— А вже-ж не від чорта…
— Так коли від бога, так і піп нічого не вдіє.
— Не попа, так ворожбита позовіть, — нехай заговорить! — Іван аж пирснув зо сміху.
— От ви смієтесь, — сказав образливо дід, — а позаторік у Шаповала отак само було: напала казявка на тютюн, привезли ворожбита, він положив у питунчик жару, посипав чогось на жар, обкурив по рядкам, заговорив — немов рукою зняло; уся казявка передохла.
Іван перестав сміятися й з цікавости спитав у діда, чим курив ворожбит.
— Про те не знаю, не питав, та хоч-би й спитав,
