так хіба, він скаже? — відповів дід. — Та те куряво — пуста річ, то він так, аби очі одвести; уся сила в заговорі.
— Де той ворожбит живе? — спитав Іван. Дід відповів. Іван глянув на мене, ніби питаючи, що я гадаю. Я всміхнувся. — От коли-б ми з тобою знали зоологію та ентомологію, так би й не посилали за ворожками, — промовив він до мене. А то, бач, вчилися праву, а довелось господарство править… і не тямимо нічого… казявка від бога… попа на неї треба, або ворожку… — Іван докірливо хитав головою…
— Може-б ліпше було, паничу, не займать казявки, — сказав дід… Тепер вона наїлась, сидить собі на одному місці, а то як розворушимо її та розлізеться по всій плантації — більшої шкоди коли-б не добуть…
— Та ти-ж сам радиш до ворожки.
— Я не ражу, тільки так кажу. Добре, як заговорить, а як часом ні? Може се й не така казявка, як була в Шаповала… По-мойому нехай вже отсі рядки їсть…
— А поївши отсі, далі нехай лізе?… Ах ти голово…
— Воля ваша! про мене… а я так сужу: казявка, як і чоловік; коли він сидить на свойому місці, ніхто його не тривожить, не голодний він, так який його враг понесе шкодить…
— Нехай мабуть привезе ворожбита; нехай покурить; побачимо, чим він куритиме, то й собі знатимемо, — обернувся до мене Іван.
— Без заговору, паничу, куряво не поможе… тут сила не в куряві, молитву чоловік знає, — говорив дід, ідучи слідком за нами до гребців. Пройшли гоней двоє мовчки; по виду видно було, що казявки й тютюн не дають Іванові покою.
— Там і в житах у нас не все благополучно, — промовив наче нехотя Трохим.
Іван зупинився й спитав:
