зараз йому й дзвони, наче архиєреєві. Аби людей полошити! Двоник, бачте, далеко чутно, то вже всяк, хто на шляху вчує, зараз і тямить, що треба осторонь, збочити геть з шляху, — й звертає заздалегідь.
Герасим і каже сам собі: «Коли йому дзвоника не прописано, значить, воно невелика цяця, сіпачка». А їх тоді розвелося у нас, господи, яка сила, наче оси в сухоліття! Були поміж них і такі, що, простіть, на трьох одні штани, зате з ґудзиками. Чисто тобі голодранець, а теж преться в пани, приндиться, наче насіння на сковороді!
Ідуть… Герасим, як придивився, то трохи й посміливішав; коней не жене: по-хазяйськи їде, підтюпцем. Судовичок на те не сердиться, не бризькає. — Е, — думає Герасим, — справді мабуть воно так собі й з возного не буде. Тоді такі судовики були — возні; Кисіль і їх вивів.
Їдуть далі; сіпачка той мовчить, куняє, й Герасим мовчить — ні до коней, ні до його. Ніяково Герасимові й розмовляти; хоч той судовичок і з аби-яких, а все-ж воно панським милом вмивалося, то й ліпше держати язик на зашморозі, не розв'язувати.
Мовчать вони обидва, а згодя судовик позіхнув та до Герасима:
— Твої коні?
— Вже-ж не чиї більш, мої.
— Куповані?
— Солову купив, а чалий питомий.
— Зараз, — каже, — знати, що свої коні — не женеш.
— А чого нам летіти, — мовив Герасим, — до вечора ще далеко, поспіємо.
А все-ж таки думка у Герасима: «се він на догад буряків», та й торкнув коней віжками, а то й вони чи догадалися, кого везуть, чи що — от-от би стали.
Слово по слові розбалакалися, — про що? — того суще не скажу, я-ж при тому не була, а Герасим
