не казав мені. Балакають; Герасим і помічає, що судовичок той по-людськи балакає. Ще більш посмілішав Герасим, а тут йому як на те-ж люльки закортіло. Він до судовичка:
— Чи не во гнів вам буде, як я трошки люльку запалю?
— Байдуже, пали.
— А ви не вживаєте?
— Ні, — каже, — не вживаю.
— І добре робите, смаку з неї ніякого, тільки що инколи сон переб'є.
Палить Герасим, балакають; панок той наче прочуняв, такий став говіркий, про все розпитує, найбільш про людей: як живуть, чи не сутяжно від старшини, що гомонять люди про новий лад? Герасим розкинув розумом, відповідає йому через п'яте, та в десяте, — аби не мовчать, а сам собі думає: «чи не підвозить той панок москаля? може у його ангельський голосок, а чортяча думка»?
Проїхали ще там кілька гоней, чи верстов; до міста ще далеко, ще тільки піски починаються. І піски там не довгі, та по саму маточину. Герасим і думає собі: щоб воно було, коли-б я заспівав? Е, ні, думає, зразу так боязно, спершу розпитаюся, — та й ну, як кажуть, манівцями.
— Не во гнів вам буде, паночку! я щось спитаюся у вашої милости.
— Питайся, — каже.
— Поздоров, боже, вас, ви при палаті?
— При палаті.
— З великих, чи ні?
— Ні, не з великих.
— Я так і гадав собі.
— Чому так гадав?
— Тому, поздоров вас боже! що, бачте, вам дзвоника не прописано, та й балакаєте ви по-людськи.
