Всміхнувся той панок і нічого; а на Герасима наче хто наслав сой, так йому аж очі злипаються, вже він і люльку палив, — нічого не вдіє, так наче на «діянії», тиць та тиць носом у пазуху; от він знов люльку з-за халяви та до панка.
— Подержте віжечок, а я викрешу.
— Креши, каже, і взявся за віжки.
Викресав огню; кресало й кремінь в гаманець, гаманець в саківки, по-хазяйськи, саківки за пояс та й каже до панка, питається:
— Чи тямите що коло коней?
— Де-що тямлю.
— Запряжете?
— Чому-ж! хіба мудрація велика?
— Уміючи не велика… А супоню стягнете?
— Стягну.
— І розберете — куди соб, куди цабе?
— Не помилюсь.
— Добра у вас голова, як бачу! А от коли-б довелося з ким розминутися на шляху, та ще буває з таким, що дзвонить, як-би ви тоді? не зачепите? вісь не вгорить?
— Розминусь.
— А не брешите?
— Далебіг — ні!
— Ну коли так, так нехай ось як: сідайте, поздоров боже вас, отут на передку, віжечки зберіть, та й поглядайте на коней, нехай ідуть, аби не стали; вам не так буде нудно, а я спочину, заким піски переїдемо.
Послухався панок і на волосиночку не змагався: сів на передок, а Герасима пустив на задок. Герасим ліг та й заснув. Вже й піски переїхали, а він спить; вже й місто — Герасим спить, а той не будить його; в двір в'їхали, тоді той панок на Герасима:
— Вставай, дядьку! Приїхали!
Прокинувся Герасим: — А де се ми? — питається.
