— Дома вже… ставай отам у затишку під повіткою випряжи коней та погодуй; хоч не бігли, підтюпцем їхали, а все таки 20 верстов протюпали… Погодуй, — сказано: пошануй скотину раз, а вона тебе десять.. Сіна й вівса тобі дадуть, — спасибіг, що привіз.
І пішов собі чи до будинку, чи куди там. Порається Герасим коло коней і байдуже собі, зо сну очей не продере. Ще оглобельної не випряг, як ось іде до нього щось таке пузате-пузате та бородате: «А йди, каже на Герасима, бери собі вівса, скільки тобі, мірку, чи дві?».
Герасим дякує, а собі на думці: «Як його брати? Може за гроші? Може се той, що вівсом перепродує… чим-же я йому заплачу?» Звісно, грошей не було. А той пузатий до його:
— Іди вже, коли йдеш…
— Та по чім же у вас мірка?.. — питається Герасим.
А пузатий йому відповідає:
— Для тебе ні по-чім: за так гроші…
— Як то «за так-гроші?» — дивується Герасим.
— За спасибіг…
— За яке?
— За таке, що нашого єнорала привіз.
— Якого єнорала? — питається й наче його що в жижку вкололо.
— Еге! а ти не тямиш, кого й привіз! того єнорала, що й над палатою, й над усіма окружними, й над усіма вами…
Злякався Герасим, та:
— Чи ви, дядьку, справді, чи шуткома? може глузуєте, або москаля підвозите!
Той аж забожився, що не бреше, і каже так і так: був єнорал у князя К–я, та по своїй парахвії їздив; своїм возом їздив; а віз той взяв та й поламався біля нашого села, вісь вгоріла і колесо надвоє. Єнорал,
