щоб не гаяти часу, покинув воза, а сам пішки; прийшов до нашої розправи, там не знали хто він; взяв коней і поїхав…
Скоро вчув Герасим про таку оказію, так і обімлів, так йому аж в литках похололо, в душі в бубон забили. «Отсе так, — думає, — втяв до гапликів», — і згадав собі і люльку, й віжки, і піски. «Ну, думає, пропав тепер я, цур тому й вівсу, швидче тікатиму».
Подякував тому пузатому та й каже:
— Не хочу я вашого вівса, мені треба швидче до господи: зараз їхатиму.
— Не можна тобі їхати, — каже пузатий, — єнорал велів, щоб ти не їхав, доки він не скаже.
— Пропав, навіки пропав, — думає Герасим. — Сполосує він мене, навчить, як кіньми правити.
Усе тіло на ньому труситься — не диво. Хоч на кого доведись — злякається! Як таки так: над усіма окружними єнорал, а він його на передок! Або-ж знову й те: «вам, каже, й дзвоника не прописано». Ну яке йому діло до того, чи прописано, чи не прописано? Про те начальство знає, мовчав би собі, а то бач — треба йому розпитувати, — чи прописано, чи не прописано? От і розпитався!
Отож за якийсь там час, кличуть Герасима до єнорала: йде він, ні живий, ні мертвий, думає: «отепер буде і в мене повна хустка зубів».
Став перед єноралом, труситься.
— Нагодував коней? — питається єнорал.
— Їдять.
— Гаразд! нехай їдять на здоров'я! А сам перекусив чого?
— Ні, щось не хочеться.
— Сідай же отут, — і вказує на стілець.
— Сади боже усе добре; а я постою.
— Сідай-но… Спасибіг, що привіз.
Не сміє Герасим сісти, боязко, а він одно йому:
