хи; хто з косою, хто з сокирою; той з вилами, той з рогачем; налигачів понабирали: голіруч ніхто не відважився.
Згодя усе село висипало на майдан; цікаво, яка то та гаспидська холера. Так як о полудні, чуємо — галас; дивимося — ведуть її. Батечку мій! зроду-віку такого не бачила! Залигали її за шию двома арканами: ведуть з обох боків по два чоловіка. А вона, клята, на чотирьох ногах, хвостом аж землю мете, голова овеча, ріг не видно, зате-ж на хребті, господи! аж два горби — такі, як копиці, завбільшки! А з себе — гидота, гидота: руда, оберемковата, наче та ступа — ледве поступає. Як ступить, немов товкачем в сукновальні гупне; волосся у неї пасмами пообвисало, таке брудне, і вся вона така неохайна, бридка, — гидко дивитися на неї! Привели в розправу, зараз під повітку її, прип'яли до сохи, ворота на каблучку, шість чоловіка вартових біля воріт. Люди стоять, дивляться, хрестяться та клянуть її, а я кажу до людей:
— Коли-б швидче верталися Герасим та отець Єрофтей, а то що нам з нею діяти?
— За село та в огонь! — каже одно.
— На огонь живої не можна, утече; треба спершу на суху осику; три дні повисить, тоді й на огонь, та й попіл навпаки сонця розвіять, — радить друге. А третє каже: живцем закопати на розпутті. Знов хто каже — в воду її, а хтось — щоб в округ вести. Всяке по своєму.
— Ні, — кажу я, — як собі хочете, а без Герасима я ні на що не згожусь.
Отак радимося, а вона — ота холера — як почне з-під повітки не то ревіти, не то стогнати, та так сумно, що аж волос на голові дибом стає. Отсе зітхне так, що аж луна на все село покотиться, а тоді як ревоне, як ригоне, як застогне, мов той бугай в очереті! Як скриготне зубами — наче голе каміння в млині під великий
