медно. Пригнали череду до водопою. Напилася скотина й полягла біля озера; ми під березу в холодок обідати. Чи їли, чи не їли — дядько Терешко ліг спочивати; а ми з Павлом на скотину позираємо, біля нас і Жучка, і Вовк, і Васюк лежать, повисолоплювавши язики; душно й їм; а Панько пішов у жито волошок нарвати. Згодя бачимо — Панько навзаводи дрепоче! Прибіг — лиця на йому нема, упав та й стогне:
— Ох лишенько! рятуйте-ж мене!
— Що ти, Паньку: на живіт?
— Не на живіт… з переполоху, — злякався вельми…
— Чого? може вовк?
— Наче вовка зроду не бачив! — і так Панько труситься, аж зубами клацає.
— Та кажи-ж, що там таке?
— Холера!.. Ото прийшов я в жито, чи перейшов я з пів гоней, тільки що ступив на межу, аж щось засопе… Я зирк — і не стямився! Холера лежить… я тоді назад що-духу. Не тямлю, як мене й ноги донесли.
Тоді ми збудили дядька Терешка, побрали ґерлиґи та по Панька: «веди, де вона?» Йдемо, дядько попереду, ми за ним і ґерлиґи напоготові. Прийшли. Лежить вона, на цілу стальку простяглася. Ми як побачили, так і обмерли! Дядько як дремене навтікача, ми за ним, прибігли до тирла. Дядько на мене: «Біжи, що духу є, в село, — нехай помочи дають!» — та на коняку мене, так наохляб, і підмостить нічого не дав. От я й прибіг. Швидче, дядино, помочи!
Думала я, гадала — нічого не пригадала; кажу Онопрійкові: — Буди стійчика, та вдвох і ґвалтуйте людей.
— Може-б у дзвона вдарити? — каже Онопрійко. Я йому на те: — Тю-тю, дурний! схаменися! Де се видано?
Метнулися вони по селу; чоловіка може з двадцять відважилося йти на холеру. Хто пішки, а хто вер-
