Така-ж бо вона, гаспидська, страшна-престрашна. Вже дядько Терешко на що відважний, або Павло — який голінний, а і в них трохи-трохи душі не повискакували з тіла, як вздріли її. Швидче, дядиночко! Помочи давайте!… там така! така! Нехай її батько скрутиться! Не тямлю, як ми й не повмирали з жаху.
— Та що ти, Онопрійку! — кажу я, — ка-зна що верзеш? Чого-б таки понесло холеру в жита, та ще в наші? Нехай-би вона об'явилася на могилках, то ще нічого, а то в житах! Чудне щось! Дивись лишень, чи не брешеш ти?
— З якої речи мені брехати?
— Де-ж ти бачив холеру? Як ти знаєш, яка вона з себе? може вовк?
— Отеє ще! Неначе я маленький, — не тямлю де холера, а де вовк! наче зроду не чув від людей, яка холера! — змагається Онопрійко.
— Ану-ж яка вона?
— Точнісенько така, як баба Одарка повідають, що колись ходила та людей душила.
— Така?
— Така самісінька! Та на що-ж вам: і дядько Терешко, — вже-ж він тямить, — не помилився; а ви невідь що кажете: «вовк»! Такі-б то вже з нас дурні, що втрьох не розберемо, де вовк, а де не вовк! Сказано вам — холера! Помочи швидче давайте!
Зумилася я; не знаю, що й діяти!
— Біжи, — кажу Онопрійкові, — чи нема кого в розправі.
— Був вже я там — нікогісінько! Один стійчик Савка, та він так хропе на всі заставки, що страшно й підступитися. Ой коли-б же вона не втекла!
— Біс її, кажу, не візьме. Як-же ви її застукали? Яка вона з себе?
— Господи! яка та яка! така, які всі холери: руда-руда, та велика і страшна. Застукали ми її ку-
