в стороні буде, а ти за всіх постачайся. Розор один та й годі!
І моя душа чула, що те старшинування не доведе до добра, та я вже мовчала, щоб більш не наганяти на Герасима суму: «У його, думаю, й без того повен ківш; буде з його, нехай хоч те видише». Мовчу; коли вже вбила баба лося, так її довелося, — й нехай вже так.
Старшинує мій Герасим: не яка там і диковина старшинувати, тільки що скрутня велика… потроху оговтався.
Якось у Петрівку поїхав до міста; до округу велено було приїздити і йому, й отцю Єрофтею. Про школу щось там гадали, замулило їм завести в нашому селі школу. Отже поклепали язиками й не завели…
Поїхали, і писарча з собою взяли, — таке те писарча було шолудиве, миршаве, тільки й з його, що вміло черкати… Гуняве таке, і голосу не виведе, пищить тільки, наче захарчоване котеня.
Сижу я собі в хаті під вікном, кватирку причинила, та лиштву в сорочку вшиваю; коли-ж летить верховець прямо до нас у двір; зирнула я — аж то наш громадський підпасич Онопрійко.
— А чого ти, Онопрійку?
Він засапався, духу не переведе; ледве промовляє:
— Людей, дядино, скликайте. Помочи давайте, біда!
Я перелякалася; думка, чи не посадив кого бугай на роги. У нас тоді в череді такий навіжений бугай був.
— Яка там біда? — питаюся.
— І не сказати, яка! Холеру в житі застукали.
— Яку холеру? Чи ти, Онопрійку, при собі? чи не привидилося вам знічев'я?
— Ні, дядиночко, не привидилося, а таки настояща холера… отам під Роговим гаєм у житі лежить. Там ми її й застукали, та що перелякалися — і господи!..
