— Не божись так дурно, бо все одно не пійму віри. Який чортів батько видав, щоб медвідь щебетав!
— Отже опряглася.
— Та вона прикинулася, удає так, думає, що випустимо. Де ти чував, щоб холера здихала? На таких смерти нема!
На сім слові чую, — торохтять колеса: Герасим! От і добре, саме впору. Я йому зараз усе як на долоні виложила. «Нехай-же, — каже він, — ніде не дінеться, а ке лишень спершу чого перекусити — їсти, аж шкура болить»…
По обіді зараз туди; людей усе село: і велике і мале — усі там. Лежить вона, справді не дише; попробували — холоднісенька. Давай знову голови клопотати, що з нею діяти? Як на те, отець Єрофтей зостався ще на два дні у місті. Коли-б він був, дав-би раду, на те-ж він і піп; може-б закляв, чи инше що, про те вже він знає, — коли-ж нема! Бідкуємося, а хтось з людей і каже:
— Чого ви їй віри ймете? Вона прикинулася, а ви й справді. Хіба не тямите, що чортяки на все здатні. Треба ось як: коли є в кого ніж, нехай піде та черконе її по череву — хрест на хрест. Отоді й буде видно, що й до чого.
Онопрійко, підпасач, зараз ніж з пахви; одним духом як різне туди і сюди — так з неї усі тельбухи і випустив. Батечку! Яка воня пішла на все село — хоч тікай! Тут наші й давай правити.
— На що різав?
— А на що радив?
— Я радив черкнуть тільки, а ти що?
— Я й черкнув, — більш нічого!
— Добре черкнув — і тельбухи вискочили!
— То не я: я не хотів, ніж склизнув.
Звелись, сваряться; Онопрійко, хоч мале хлоп'я, та
