та хитре… Воня йде та йде, така густа, хоч сокиру повісь.
— Годі вам, — гукнув Герасим, — усе село запоганите! Ще, не дай боже, пошесть піде, тоді вам катніх рук не минуть! Зараз давайте заступи, копайте біля неї яму, глибоку, в чоловіка.
Кинулись, духом викопали — туди її, засипали й осиковим кілком проткнули… Не втече…
Гаразд. Еге! гаразд, та не зовсім ще. Думали-б ви — й квит? Як-раз саме тільки з сього й починається напасть. У князя К. був тоді за управителя чи німець, чи ляшок; він і присікався до нас за ту холеру. «То каже, не холера, а наш верблюд; ми його тільки що вивезли з Таврії, а ви на що його занівечили? Тепер платіть за його тисячу асигнацій». Тоді усе було на асигнації. «Не заплатите, каже, доброхіть, я до єнорала, до Кисіля, до самого царя дійду, сікуцію наведу на вас, усе село спустошу»…
Ми тоді об поли руками: — отсе так ускочили, аж в халявах плющить!… Старий дід Яків Гуня слухав того управителя, слухав, та й каже до нього:
— Ви, пане, так вельми не страхайте нас, а то з переполоху усі розбіжимося, та як побіжимо, то щоб часом не добігли й ми до царя! Ще не вгадали, за кого царь руку потягне, — чи за нас, чи за вас. Ви, паночку, ліпше не бризькайтесь, а так скажіть: коли та холера ваша була, так яка вона на масть?
— Не холера, а верблюд, — каже той, — половий, ну?
— Не нукайте, — змагається Яків, — на мені не поїдете, — старий я. Отже, щоб ви тямили, так ми полового буйвола і в вічі не бачили, побіг він половою доріжкою, там його й шукайте!
Управитель аж піниться та до Якова:
— Не бачили, не бачили, а закопали що? га?
— Холеру закопали, — так вам же яке до того діло? Що вона вам дядиною, чи сестриною доводиться?
