Управитель аж кипить, а люди зараз його на глузи: «Холерин брат, холерин небіж!» — скаляться проти його. Він тоді на свою бідку, чкурнув — аж земля загула.
Балакаємо ми, шуткуємо, а в душі щось у мене хмариться; чую, що воно тут без чогось не обійдеться. Розповіли отцю Єрофтею; він покрутив сивою бородою, та й каже: «Щось воно не ладаном пахне!»
Журюся я за всіх; вже-ж, думаю, кому-кому, а Герасимові перепаде на горіхи; хоч він тут й не причастен, — у селі тоді не був, — та бачте, старшина; скажуть: його недогляд, не пильнував. Винен — не винен, а пішов з довгою рукою — приймай і тістом…
За тиждень, чи що — принесло окружного: лютий такий, наче вовк після Водохрища.
— Що ви, сякі-такі, накоїли? — гукає на громаду.
— Що-ж ми накоїли? — обізвався Гуня. — Здається, нічого такого. Усе тихо у нас, про бунт не чутно. — І стоїть собі; свитка у його на опашку, шапку зняв, та на ціпок її; шапка у його добра була, смушева, сива, така самісінька, як у отця Єрофтея. Схилився Гуня обома руками на ціпок, ноги розкарячив; сива чуприна у його має по вітру.
Окружний як затупотить на рундуці проти Якова, та на його наче в маточину:
— Нічого?
— Нічого, пане.
— Верблюда хто вбив?
— Верблюда, кажете?
— Еге!
— Не били ми; може хто і вбив, а ми про те не відомі, — нічого й брехати.
— Як не вбили? а хто-ж?
— Про те невідомі.
— Не били?
