стане — старшину бить не можна! Зате-ж як почав пекти словами і в батька, і в матір: — «Я тобі й те, я тобі й се! Я тебе скину, я тебе в холодну, я тебе під різки, я тобі червону шапку, себ-то в салдати, я тебе в Сибір на саме дно!»
Господи мій, боженьку! Сього-ж би й на десятьох стало, а він усе Герасимові насулив. Гукав, гукав, нарешті втомився, печінки мабудь заболіли, — осівся та й каже:
— От вам тиждень строку. Тисячу асигнацій знесіть за верблюда, а не знесете — усе село пограбую й поціную. А ти, старшина, зараз в холодну на цілий тиждень!
Закинув Герасима в холодну; старшиною на той час зробив когось иншого. Горенько нам тяжке, лишенько нам важке! Що нам почати, що нам чинити? На все село сум найшов; ходимо наче в хмарі. Де нам таку силу асигнацій зібрати? Ми зроду-віку стільки їх не бачили. Хоч усе село заріж — не збереш…
Бідкуємось, а я найгірше. Сами подумайте, чого він тільки Герасимові не насулив: і плати, і в холодній сиди, і хлосту, й червону шапку, і в Сибір… Тужу… Заступнице наша, свята покрівонько! За що отсе на нас така напасть? Пропащі ми навіки!
Пішла до Гуні, взяла його та отця Єрофтея: давайте раду й пораду!
Гуня каже: — Воно точно, що не мед, та ще нехай лишень попробує цінувати, може й руки повсихають йому.
— Овва! — кажу я, — хіба йому що; захоче — поцінує, і Герасима запроторить. Диковина хіба йому!..
— Дурна ти, молодице! — каже Гуня.— Звісно, не диковина, що собака не кована, от нехай він підкує, — ото буде диковина…
— Схоче й підкує, — кажу я.
— Навряд! Циган брався, так ухналі не йдуть. А
