ми от як: завтра чуть світ на коней та прямо до самого єнорала. Усе йому й виложимо, нехай сам розбере, чи Яків Гуня собака, чи чоловік. Се напуск на нас. Холеру в житі заняли, а він верблюда якогось править! От як!.. Чуєш?
— Чую, дядьку! Та як його в світі — страшно й подумати: єнорал!
— А хіба що! Вже коли він замісць Герасима кіньми правив, то для тебе й поготів… Єнорал! що-ж? і єнорал той царський, і шелихвіст той царський, і ми не инші… Не на те їх приставлено, щоб людей кривдити… Бач, «собака» — каже! Тривай-же! тисяча асигнацій! який ласий на ковбаси… Отак, молодице, вранці й гайда! почуємо, що скаже єнорал.
— Добре, — кажу, — як добре, а як ні?
— Тоді своїм мозком розкинемо, позичати не підемо… Бач, матері його стонадцять копанок чортів лисих, в старі очі плюється! Бога на душі нема у його, — плював-би на його увесь мир! Ми коли що — й до Кисіля втрапимо, і до царя не заблудимо… Я бачив і царицю, й царя!… Такі-ж, як і всі люди… А він плюється! Дивись лишень, щоб матня ціла була!.. Сказано: не тягни вельми, супоня лусне…
Завзятий був дід Яків Гуня, земля йому пером! Так було й дитини малої не обидить, а займи його, так і не одкараскаєшся: доти пектиме, доки його на версі буде. Завзятий був! Ніхто на йому не поїде було, а з виду такий тихий та рахманний!
Поїхали й отця Єрофтея взяли, — він на дорогу й молебінь одслужив. Ой, та й страшно мені було, як приїхали ми до того єнорала, господи, як страшно! Звісно, ніколи я в таких бувальцях не бувала; не знаю як стати, що сказати. Довго нас не пускали до єнорала; усе або спить, або їсть, або ніколи йому. Ми його серед улиці взяли та й перестріли і все йому як слід. Яків повідає, отець Єрофтей піддає, а я тільки плачу.
