Благий такий та ввічливий той єнорал, повів нас у ту свою палату, а там у його тих писак повнісінька хата — аж кишить, наче мухи в Спасівку… Усе вони пишуть, пишуть — так що тільки й чутно — дзз… Скоро ми ввійшли з єноралом у ту палату, усі писаки в струнки, кланяються і йому, і нам. Поставив він нас — мене і Гуню — побіч себе, а отця Єрофтея посадовив.
— Ну, — каже, — розказуйте: яку ви там холеру застукали?
Яків йому усе дочиста, як ножем по маслу, і все більш на те верне, що той Шагафон за одно з управителем, та ще й найгірше, що плюнув йому межи очі. Тут вже й отець Єрофтей вступився: «У нас, — каже, — зроду-віку такого не видано, не чувано!» Тоді я за Гарасима: «За що, — кажу, — йому усе оте?»
— Тривайте-ж, — каже на нас єнорал, — коли він вам так, так я йому ось як! — та в дзвоника й задзвонив. Зараз перед ним сіпачка наче з води вродився. Єнорал велів йому списувати за нами. Ми говоримо, а той списує; усе списав і вичитав нам. Єнорал тоді питається у нас: — «Чи так?»
— Так, — кажемо, — усе вірно списано.
— Коли так, то йдіть з богом до господи.
— Та й годі? — питається Яків.
— Чого-ж тобі ще?
— Значить, цінуватимуть?
— Ні.
— А як-же воно буде?
— Якось там буде.
— Дай, боже, щоб добре було; ми вашому єноральському слову віру ймемо.
— А з моїм Герасимом, — питаюся, — як воно буде. Усе йому так і одміряють: і хлосту, і червону шапку, й Сибір?..
