— Нічого сього не буде, — мовив єнорал, — його зараз випустять з-під замка.
— Хто-ж його випустить?
— Я свого гонця виряжу.
І справді вирядив, спасибіг йому; ми ще й не вернулись, а гонець вже там, Герасима зараз на волю, а громаду велів скликати.
— Ну, — каже той гонець, — признавайтесь, хто давав привід на ту холеру?
Гуня й виступив зараз насамперед і каже:
— Ніхто не давав.
— А хто призводив, щоб ціпами бити?
— Ніхто.
— Хто першим почав?
— Не було першого, усі разом.
— Хто-ж з вас винуватий?
— Нема винуватого, усі винуваті.
Перебрав він отак трохи не все село, усе першого та винуватого стежив. Ну, звісно, усі за Гунею: як він, так і всі ми. Шукав, шукав та й каже до нас:
— Ну, та й завзятий же народ у вас!
— Такі ми вже зроду, — мовив Гуня.
— А скажіть-же, хто з вас бачив, щоб Шагафон плюнув Гуні межи очі?
— Усі, усі бачили! — так і загула громада.
Усі як один. Звісно, за свого брата й бог велів заступитися.
— Треба комусь з вас до князя вдатися, щоб помилував, — каже гонець.
— А в чому нас милувати? — питає Гуня.
— Верблюда занівечили.
— От ви, поздоров боже вас, теж таки на верблюда вернете, а ми його ні сном, ні духом. Який-же то верблюд? То холера!
Всміхнувся той гонець і каже:
— Вже як знаєте, а не заплативши не можна, —
