як слід, а гадав, що єнорал кличе до себе Єлисея Нетребу, та й каже:
— Де вже, пане єнорале! Не вийде Нетреба… ще позаторік дуба дав!
— Я не про дуба, а про нужди питаюся! Розумієш ти, чи ні? — крикнув єнорал.
Цимбалистий і каже:
— От ви про що!… про нужди! Нужди у всякого є: кому хліба, кому до хліба, кому соли, кому дьогтю…
— Се не громадські нужди! — перебив його єнорал. — Ви мені таку скажіть, щоб усім щеміло від неї.
— Отаку? Таких найбільше єсть. От хоч-би й рекрутчина сама: од неї усім щемить — і батькові й матері, і сестрі й братові, і жінці й дітям. Коли од неї визволите, за се вам і дітям вашим од усіх нас на віки буде дяка!
— Се не моя воля! — одповів сердито єнорал, — про се нічого й речи знимати!
Цимбалистий тоді знов своє:
— Вже, пане єнорале, де свербить, там і почухаєш, де болить, там і торкнеш. От би й од податків треба пільги, і од одбутків…
Бачу я, що Цимбалистий от-от на самий пень наїде, та вже й киваю і моргаю на нього, а він не йметься, мне язиком, наче баба лемішку в макітрі… Ну, думаю, тільки ти мене підведи під млин, я тобі очі промию… Я-ж собі про який млин? — се так говориться, коли хто не до ладу язиком меле, а навіженний Євтух і справді з'їхав на млин!
— От, — каже до єнорала, — і на мливо у нас, крий боже, яка велика нужда! Влітку вітри сплять, вітряк не повернеться, — вергай жорнами!
Єнорал на те:
— То тим, що у вас вельми низькі вітряки. Будуйте на високих стільцях, в чоловіка заввишки, он як на Литві.
