Цимбалистий знов попустив язика:
— На Литві, ланочку, і хрущ — м'ясо! Литвин і дме, й кує, і шиє, й пере, а спитайте у його — то й не тямить, що робить. Нам би треба водяного млина… і річка у нас є, і на воду вона багата.
— То річка казенна! — перебив окружний.
Цимбалистий і тут не змовчав:
— Зроду-віку — божа вона!
Єнорал наче зрадів:
— Бачу, що се справді у вас велика громадська нужда. Добре, буде у вас млин!
На коней і поїхав.
Я перехрестився обома руками та подякував всевишнього, що не вмився юшкою і зуби цілі.
Минуло літо і осінь. Саме як-раз на Водохреща мчить нечистий приказ: людей і підводи постачати, дерево вивозити… казна будуватиме на нашій річці млин!
От воно що вийшло з тої сириці, що Цимбалистий жував! Що-ж?.. добрий млинок — божий дарок! Тільки смуток його знає: хто правитиме тим млином?
— Хтось од царя, — каже писар, — коли казенний млин, то вже не инак, як так.
Еге! А людям доки-що мороки прибуло: своє кидай, а на казенну роботу йди!.. Та вже-ж! Не можна й казні не помогти: хто-ж на неї й робитиме, коли не ми?
Вивезли дерево. На весні, на саму похвалу, приїхав окружний, німця якогось привіз до нас і каже:
— Отсе той, що млин будуватиме, так слухайте його, робіть, що скаже!
Заходився німець коло млина. Вигнали йому людей, наче на панщину. Будують. Вивели вже клітку, взялися за снасті. Бачу я, щось воно наче не до ладу: клітка нова, а кривиться, наче стара баба позіхнути збирається… Кажу я німцеві:
— Щось воно тому млинові наче боком лізе…
