Він засунув у зуби сосульку, смокче її, блимає очима, сидить проти млина, мне свої баньки, наче сучка в човні. А я знов до його:
— Клітка крива… палі не рівно повбивали, — камінь об камінь чеплятиме.
А він на те:
— Цень-день-теревень! — пирскає слиною та мне губами, наче швець шкуру, нічого не розбереш, що він плете, — тільки й вміє: «карош», «карош». А що воно за «карош» — не знаю я. Бачу, що з його такий майстер, як з мого теляти стрижча! Він то й радніший косити — та нема кому коси носити… Бачу, так що-ж, коли «карош — карош!»
Мовчу. Думка у мене така: його начальство приставило — то й нехай! А то вмішаюся, та ще не в ті ворота заїду… Цур йому!
Спорудили той млин. Люди раді: от, думають, на жнива ще й намелеш, жорна спочинуть. Жіноцтво наше аж молиться та благословить єнорала…
— Тепер, кажуть, жорна за двір!
Саме ото перед дев'ятою п'ятницею у середу й пустили той млин вперше. Гуде! страх як гуде! — немов чотирі вітри у великому лісі. Гуде — та не меле, тільки щеретує.
Німець той — Лембик Кирилович — се ми його так величали, а суще його ймення не таке було: походило трохи на Лембик, та не Лембик, — бачить, що з рукава в скриню сиплеться не борошно, а решетоване зерно, похитав головою, губи одкопилив та й гукає:
— Заставте воду. Спинись млин, треба кабінь осадити!
Осадили.
— Пускай!
Пустили. Камінь об камінь черкне, як заскиглить, — господи, твоя сила! Десь мабуть у другому селі чутно було…
